Знайди свою вершину

 Конкурсна робота 

«Історія моєї родини –

частка історії моєї держави» 

 Холодюк Наталії  

Гортаючи сторінки нашої сімейної історії, кожного разу я відкриваю для себе багато нового і розумію, що я горджуся своєю родиною і безмежно вдячна своїм рідним за їхню невтомну працю, за щиру турботу й увагу, що вони приділяли сімейному вогнищу, за їхню любов до людей, за щиру відданість Батьківщині.

  Берегинею нашої сім’ї багато років була моя бабуся Мамон Тетяна Максимівна. Вона народилася 23 грудня 1924р. в с. Луценки Лохвицького району Полтавської області в родині коваля. Там вона проживала й закінчила сім класів Луценківської середньої школи. А в 1940р. вступила до Лохвицького педагогічного училища. Швидко плинув час. Ось уже і закінчено перший курс навчання. Скільки було планів та сподівань на майбутнє! Але мирне життя і плани перервала Велика Вітчизняна війна. Моя бабуся під час окупації була вдома, працювала в общинному дворі, як і більшість односельчан, та ще допомагала своїй матері Донець Г.П. у підпільній партизанській роботі. Була зв’язківцем. Не один раз ішла до лісу з їжею для партизанів, відносила розпорядження або доручення. [Додаток 11]   Але у 1942 році Тетяна Максимівна була вивезена до Німеччини.

     Бабуся  багато розповідала про її перебування у засланні. Вона згадувала: «У листопаді 1942 року мене забрали у Німеччину в місто Гайденгайгн. Я та ще 70 дівчат були відправлені на фабрику Флюгер, де працювали до 1944р. Фабрика була мануфактурна. Праця була важка, намотували опорні котушки на літаки та машини. Перші місяці працювали в денну зміну, потім -  в нічну, тому що вдень працювали німки. Жили не в таборі, а недалеко від фабрики. На фабрику привозили їжу, давали брукву, кислу капусту, червоний буряк. Умови життя були не дуже страшні, тому що головою фабрики був старий розумний німець. Він дозволяв нам митися і домовився з рестораном, що знаходився неподалік, про те, що посилатиме туди робітників. Почергово п’ять дівчат працювали в ресторані: мили посуд, чистили картоплю і в кінці дня отримували хлібину.

Роботу на фабриці часто виконували з браком, але за це нас не карали, тому що ми вважались некваліфікованими спеціалістами.

Одяг не видавали, тому, нам доводилося на фабриці красти тканину і шити щось самим. Ходили в чоботах з дерев’яною платформою.

   Кілька разів у тиждень працювала домогосподаркою в німецькій сім’ї Берг.

У мене було багато подруг в Німеччині [Додаток 1]. З ними я листувалася ще й після війни.

Наші хлопці змайстрували радіо і листами повідомляли нам на фабрику про хід війни. Про воєнні події написали листа знайомому хлопцеві, який жив у Австрії, але листи перевіряли. За цей лист була відправлена до Штуцгарту у в’язницю. Через два місяці перевезли у Равецбрюк до концтабору, де отримала номер 83933».  

Саме там померло чимало знайомих моєї бабусі. А вона вижила, трималася мужньо,  незважаючи на допити. З концтабору Равенсбрюк була вивезена в Дортмунд, а звідти в Берген – Бельзен.

   Влітку, вже після смерті бабусі, на її ім'я прийшов лист з Німеччини. Ми з мамою його прочитали. В ньому йшлося про відкриття в місті Берген – Бельзен музею на честь радянських полонених, які перебували в німецько – фашистському ярмі. Також в листі було запрошення на відкриття цього музею [Додаток 2].

 Визволена з німецької неволі бабуся була в квітні 1945р. англо - американськими військами. Але радість визволення була затьмарена хворобою. Весь концтабір було охоплено епідемією тифу. Останні дні перед визволенням крематорій горів цілодобово, а померлих від тифу навіть не забирали з камер. Так сталося і в них, коли померла бабусина подруга, ще добу тіло лежало з ними. Бабуся захворіла і вже непритомною потрапила до англо – американського шпиталю, але природна наполегливість, жага та любов до життя, підкріплені перемогою, допомогли подолати недугу і лише в серпні 1945р. бабуся потрапила додому.

   За час, доки бабуся була в німецькій неволі, її з нетерпінням чекала вдома мама. Хоча  сумні думки не давали їй спокою, та все ж прабабуся не здавалася і всіма силами намагалася допомогти Радянській Вітчизні. Моя прабабуся Ганна Петрівна Донець брала активну участь у партизанському русі. Зараз у нашому сімейному архіві зберігаються вирізки з газет, в яких розповідається про мужню жінку, хазяйку партизанської явки – Донець Ганну Петрівну – мою прабабусю. Ось цитата однієї з них: «Коли наші війська в 1941р. під натиском переважаючих сил фашистів залишили Лохвицький район, в с. Луценки було залишено підпільну організацію, яку очолив Сергій Родіонович Кейбал.

  З приходом німців організація почала діяти: з’явилися листівки, саботувалися накази німецького командування, збиралися відомості військового характеру.

   Фашисти шаленіли, намагалися виявити членів організації. За голову С. Р.Кейбала вони пообіцяли винагороду: десять тисяч карбованців і два гектари землі. Але всі їх зусилля були марні, хоча С. Р.Кейбал переховувався поруч, у селі, у мужньої жінки Ганни Петрівни Донець.

   Через Г. П. Донець він був зв’язаний з партизанським загоном Соколовського, одержував і виконував з своєю групою різноманітні накази і доручення партизанів» [Додаток 3, 4].

   Ось такі героїчні подвиги здійснювала моя прабабуся, проста сільська жінка, чекаючи свою доньку з неволі.

 В 1945 році, коли бабуся була в концтаборі, до її мами прийшов лист від Олександри Кравченко. Ось про що в ньому йшлося: «Здраствуйте, глубокоуважаемая тетя, мама моей  лучшей подруги Тани Донец. С вашей дочерью Таней я работала вместе в подпольной организации антифашистского движения. Это была настойчивая, смелая и гордая девушка. Все товарищи ее сильно уважали и остались  самого наилучшего мнения о ней. Она попала в концлагерь за распространение листовок и подвергалась ужасных пыток, но не одного из товарищей не выдала». [Додаток 5]. Дуже важко матері, яка чекала свою доньку з війни, було читати цього листа. Але ця подруга – Шура Кравченко, написала, що бабуся жива й скоро повернеться на Батьківщину. Більшого щастя для матері й уявити не можна було.

Горить лампадка, в хаті тихо,

Усе село спокійно спить,

А мати з горя і досади,

Сама заплакана сидить,

Сидить вона та все сумує,

І гірко сльози пролива;

Давно вже три годи минуло

Дочки з Германії нема.

Нема її, може й не буде,

Мені ніхто не перекаже,

Її я ждатиму щодня.

Ой доню, доню, моя доню,

Яка нещасна в мене ти!

Зазнаєш горя та зневіри

Серед проклятої війни.

А донька теж усе сумує,

І гірко сльози пролива,

Вона і днями і ночами,

Нещасно долю проклина.

   Раділо все село разом з Ганною Петрівною, коли після стількох поневірянь її донька повернулась додому - це було в серпні 1945 року. В цьому ж році бабуся знову вступила до Лохвицького педагогічного училища, яке закінчила в 1948 році. По закінченні училища, де всі роки навчання була старостою курсу, Тетяна Максимівна одержала призначення на роботу в        с. Максимівку Градизького району Полтавської області, де працювала спочатку вчителем молодших класів й по сумісництву викладала математику. Але потім бабуся вирішила здобути вищу освіту й вступила до Полтавського педагогічного інституту на заочне відділення. В Максимівці познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Мамоном Семеном Пилиповичем. Згодом вони одружилися. Дідусь і бабуся знайшли один одного, як дві споріднені душі. Обоє пережили тяжку війну, ладні були віддати серце і душу за Радянську Батьківщину.

Мій дідусь – корінний максимівчанин. До війни працював у лозовій артілі, а як стали організовувати МТС – пішов туди працювати водієм. В 1940 році був призваний на службу до лав Радянської Армії, та затяглася та служба на довгі роки війни. Служив Семен Пилипович у 192 протитанковій дивізії 31 армії. Дідусь був командиром розрахунку протитанкової гармати. У 1942році був поранений. Після шпиталю повернувся у свою частину. На Західному фронті дійшов до Кеніксберга. Це було в 1945, та до 1946 року ще воював з японськими мілітаристами.  За героїзм, відвагу, проявлені під час боїв з фашистами, Семен Пилипович був нагороджений багатьма бойовими орденами і медалями. [Додаток 13]  Пошуковий загін «Славутич», вивчаючи бойовий шлях воїнів – максимівчан, дійшов висновку, що мій дідусь серед усіх земляків мав найбільше бойових нагород.

Семен Пилипович постійно проводив виховну роботу з молоддю. Був частим гостем на виховних заходах у школі. [Додаток 16] 

Перша зустріч бійців колишньої 31 – ї армії відбулася у 1960 році у Москві. На зустріч зібралися воїни 192 протитанкової дивізії. [Додаток 14]  Дідусь із сльозами на очах згадував цю теплу зустріч. Востаннє Семен Пилипович зустрічався з бойовими товаришами у 1986 році в Мінську. [Додаток 15]   

 У повоєнні роки дідусь повернувся у Градизьку сільгосптехніку.

 Коли молода сім’я Мамон влаштувалася з проживанням, до них переїхала бабусина мама, в якої в Максимівці була робота, адже її дочка в 1957 році народила сина Петра. Бабуся Анюта, як її називали, виховувала внука в той час, коли Тетяна Максимівна закінчувала навчання та успішно працювала вчителькою математики в Максимівській середній школі [Додаток 6], а Семен Пилипович часто був відсутній по роботі. У 1960 році в сім’ю прийшло поповнення – донька Наталочка – моя мама. Дружною була родина Мамонів [Додаток 7]. Батьки вкладали все тепло й ласку у виховання дітей. Здавалося, кращого життя й уявити собі не можна було на той час. Але доля людська – смугаста, і нажаль, настала чорна смуга в родині. У1968році трагічно загинув дванадцятирічний Петя, який був, здається, усім для родини. Довго не могли змиритися з цим горем рідні та близькі. Та життя продовжувалось. Бабуся й далі викладала в школі, дідусь працював у Градизьку. Мама мені розповідала, що бабуся Таня почала дуже хворіти після смерті сина. Майже всю родину тримала на своїх руках бабуся Анюта.

   У 1973 році пішла з життя Донець Ганна Петрівна – моя прабабуся. Сім’я стала значно меншою, і, здавалося, порожньою без її теплих рук.

 Вони пережили і це горе. Мама успішно навчалася, а бабуся була її класним керівником, згодом директором школи.  [Додаток 9,12] Згадуючи своє педагогічне життя, бабуся розповідала, як почала свою роботу в селі, де майже не було хат, а люди жили в землянках, де школа була в хаті: стояли лави, столи, а учні писали на газетах, бо не вистачало паперу. Потім були збудовані перші приміщення школи, працювалося з кожним роком все краще, у Максимівці з семирічної школи стала середня і вже стіни старої школи були замалі. У 1970 році гостинно відкрила двері двоповерхова будівля школи, де працювала моя бабуся і вчилася мама.

Десять років навчалася Мамон Наталія в цій школі, потім наполегливо намагалася вступити до Харківського медичного інституту, але на це їй знадобилося аж три роки. Великих зусиль докладали батьки і сама Наталя, щоб вступити в навчальний заклад. Я думаю, мама обрала саме таку професію, тому, що бабуся прищепила любов до людей їй ще з дитинства. Усі роки навчання мама була старостою групи й активною студенткою. В інституті вона зустріла свою другу половинку – мого тата – Холодюка Ростислава Пилиповича. Вони одружилися і в молодій студентській сім’ї народилася донька Олеся. А щоб не переривати навчання дочки Тетяна Максимівна поїхала до Харкова доглядати мою сестру. А згодом вони всі переїхали до Максимівки. За розприділенням батьки потрапили в місто Кременчук, де працювали лікарями, але згодом вирішили піти на постійну роботу в Градизьку райлікарню і зараз працюють там же. Мама, Наталія Семенівна – завідувачка інфекційним відділенням, а тато, Ростислав Пилипович – лікар швидкої допомоги. У 1992 році порадувала сім’ю своїм появленням на світ я. І проживали ми всі: бабуся дідусь, мама, тато, я й Олеся під одним дахом в будинку, який збудував ще дідусь, а добудував тато [Додаток 9, 18].

   Дідусь помер, коли мені було два роки. Я його зовсім не пам’ятаю, але бабуся дуже часто розповідала мені про те, яким він був добрим, працьовитим та порядним чоловіком, якого всі поважали. Крім бойових нагород дідусь і мав трудові нагороди. Він нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора, а ще - відзнакою «За роботу без аварій».

   Моя сестра Олеся, як і бабуся стала вчителькою. Вона закінчила Полтавський педагогічний університет ім. Короленка. Зараз проживає в Полтаві.

   Я навчаюся у 10 класі  Максимівського НВК. В навчанні мені завжди допомагають мої рідні. Ще з першого класу бабуся прищеплювала мені любов до книги, до людей.

   27 березня 2007 року пішла з життя дорога для мене людина - моя бабуся - Мамон Тетяна Максимівна. Багато хороших спогадів лишила вона по собі, а головне, її пам’ятаю  не тільки я, адже вона зробила дуже багато хороших справ, допомогла багатьом людям. Про бабусин вклад до розвитку Максимівки писали неодноразово в газетах. Ось цитата однієї із них: «Вулиця імені героя Радянського Союзу Приглєбова. У с. Максимівці кожен про неї знає. Проходячи: людина бачить – вона впорядкована. Мимоволі виникає питання: Хто потурбувався про це?

   Заслуга Тетяни Максимівни Мамон – депутата сільської ради по виборчому округу №9.  Жінка працює вчителькою у місцевій школі. Роботи – хоч відбавляй. Але ж вона обранець народу і це покладає на неї певні обов’язки» [Додаток 8].

Бабуся десять разів обиралася депутатом сільської ради.

Майже всі жителі нашого села середнього й похилого віку – учні моєї бабусі. Багато хороших справ моєї бабусі згадують все нові й  нові покоління максимівчан.

За бойові заслуги, добрі трудові справи Тетяна Максимівна нагороджена багатьма нагородами. [Додаток 17] 

    Я горджуся своєю сім’єю. Адже кожен із членів цього дружнього колективу робив усе, щоб довести собі та іншим, що людське життя одне і прожити його треба так, щоб потім обернутися і згадати стільки добрих справ ти зробив. Кожного разу відкриваючи сімейний альбом, гортаючи його сторінки, я пишаюся тим, що у моїй сім’ї з повагою ставляться до людей, відгукуються на чуже горе чи радість, що не на  словах, а своїм прикладом вчать мене любити Батьківщину, бути не байдужою до людей.